Притча про Стенлі
Насправді, фраза вгорі не обов’язково стосувалася вас. Все залежить від того, наскільки ваша робота схожа на роботу головного героя – Стенлі. Його робота украй одноманітна, технічна і відверто безсенсовна – він тисне на клавіші на своєму комп’ютері згідно з вказівками, які йому спускає начальство. Але якось одного дня він приходить на роботу і усвідомлює, що всі його колеги кудись зникли і ось вже цілу годину йому не надсилають жодних вказівок. Розпочинається його подорож офісом у пошуках відповідей…
Власне ігрових елементів у Stanley Parable обмаль. Це щось середнє між інтерактивною розповіддю та головоломкою “без правильних і неправильних відповідей”. Гра зводиться до пошуку “фіналів”, яких у грі близько 15-ти. Доступні вони у довільному порядку. Я не буду наводити жодних спойлерів, лише зазначу, що певний порядок авторами гри таки передбачався – деякі фінали мають більше сенсу, якщо побачити їх в числі перших або навпаки – останніх.
Всю дорогу вас супроводжує голос за кадром, який, подібно до оповідача в Bastion‘і, коментує більшість ваших дій. Але, на відміну від Bastion’у, коментатор – не старий ковбой, а радше статечний британський дядечко – зніміть Террі Пратчетту років 20 і ось вам голос і манера. Іноді, щоправда, цей голос нагадує GladOS із гри Portal, і тоді щомиті лише чекаєш за рогом охоронних роботів.
Хоча гра повна гумору різного рівня тонкості, деякі епізоди мені здалися похмурішими від подій багатьох жахливчиків. Тема безсенсовності життя головного героя проходить крізь гру червоною ниткою і наповнює неясні події навколо нього депресивними і фаталістичними змістами… Але, ймовірно, це лише моє суб’єктивне сприйняття.
Попри всю передбачену авторами буденність та посередність головного героя, саме голосом оповідача вдається створити атмосферу, де ми є не стільки навіть протагоністом, скільки критиком і редактором історії, якщо події гри взагалі можна назвати історією. “Четверта стіна” у Stanley Parable більше нагадує діряву прозору ширмочку.
До речі, про стіни – Stanley Parable частенько бавиться приміщеннями і просторами, чим дуже нагадує Antichamber: ось ви пройшли кімнату і опинилися знову на її початку, ось ви зайшли у вузенький коридор між двома кімнатами, а за дверима вам відкрився величезний зал.
Окрім сприйнятої мною депресивності, єдина проблема гри – її масштаб. Навіть такий “повільний” гравець, як я, подужає її за три години. Але справа навіть не в тривалості, а в тому, що цілеспрямований шлях від кабінету Стенлі до кожного із можливих фіналів займає менше часу і зусиль, ніж приготування кави вранці.
Та втім, я дуже раджу принаймні подивитися цю гру. Рівною мірою раджу і тим досвідченим геймерам, яких важко чимось вразити, і тим “серйозним” людям, які не грають в ігри і життя яких крутиться навколо роботи. Це проста гра із непростим смислом, над яким варто подумати.
Дмитро Прокопчук
Немає коментарів:
Дописати коментар